"Коли "Сонечко" - не одне"
   «ТИ Ж У МЕНЕ СОНЕЧКО…» А ПОТІМ ДИТИНА ПРИХОДИТЬ У САДОЧОК І ДІЗНАЄТЬСЯ, ЩО СОНЕЧКО - НЕ ОДНЕ...
   Ми дуже любимо своїх дітей. І цілком природно, що для мами її дитина - найкраща, найгарніша, найрозумніша, найулюбленіша.
«Моє сонечко».
«Моя принцеса».
«Мій найкращий хлопчик».
«Ти у мене найрозумніший».
   У цих словах немає нічого поганого. Навпаки - дитині надзвичайно важливо рости у відчутті, що її люблять, приймають і цінують. Але одного дня це маленьке «сонечко» виходить із затишного сімейного світу і вперше потрапляє у великий соціальний простір... У дитячий садок. І саме тут може відбутися дуже важливе відкриття: виявляється, сонечко - не одне. Є ще інші діти.
І вони теж хочуть бути першими.
Вони теж хочуть ту саму машинку.
Ту саму ляльку.
Те саме місце поруч із вихователем.
Вони теж можуть сказати: «Я хочу!»
   І раптом світ, який до цього здавався дитині досить простим і зрозумілим, починає змінюватися. До садочка дитина могла жити у світі, де дорослі значною мірою підлаштовувалися під неї.
Якщо вона хотіла їсти - їй давали їжу.
Якщо хотіла спати - вкладали.
Якщо хотіла іграшку - часто її отримувала.
Якщо щось не подобалося - дорослий міг швидко прийти на допомогу і змінити ситуацію. А головне - вдома дитина була особливою, для мами вона єдина, для тата -  найулюбленіша, для бабусі - взагалі «найкраща дитина у світі». І раптом вона потрапляє в групу, де таких «найкращих» ще п'ятнадцять чи двадцять.
І кожному потрібно приділити увагу.
Кожного потрібно вислухати.
Кожному щось потрібно.
    Тут дитина вперше дуже гостро зустрічається з одним із законів соціального життя: інші люди теж мають бажання. Для дорослого це очевидно, для маленької дитини - зовсім ні. Вона може щиро не розуміти, чому не можна просто взяти іграшку, яку вона хоче: «Але я хочу!», і для неї це дуже вагомий аргумент. Вона ще тільки вчиться розуміти, що між «я хочу» і «я можу» існує величезна відстань.
Що інша дитина теж може хотіти.
Що іноді потрібно почекати.
Що іноді потрібно поступитися.
Що іноді потрібно домовитися.
Що іноді дорослий скаже «ні», і це «ні» не означає, що дитину перестали любити.
   Ось тут і починається справжня соціалізація. Не тоді, коли дитина навчилася красиво вітатися, а тоді, коли вона поступово починає розуміти: «Я не один у цьому світі». І це може бути дуже непростим відкриттям, особливо якщо вдома дитина звикла, що її бажання мають майже безумовний пріоритет.
   Якщо на її плач дорослий одразу поступається, якщо будь-яке «не хочу» змінює плани всієї родини, якщо дорослі постійно намагаються уникнути дитячого невдоволення, то садочок може стати справжнім потрясінням. Там не все буде відбуватися за її бажанням, і не тому, що вихователь «поганий», а тому, що група - це маленьке суспільство.
Тут є правила.
Є інші люди.
Є спільний простір.
Є черга.
Є домовленості.
Є межі.
Є моменти, коли потрібно почекати.
   І поступово дитина має навчитися жити в цьому просторі, не втрачаючи себе.Саме тому я не дуже люблю, коли батьки говорять: «Удома він робить, що хоче, а в садочку нехай його там навчать дисципліни». Садочок не повинен навчати дитину всьому з нуля, він продовжує те, що вже почалося в сім'ї. Якщо дитина вдома отримує досвід взаємодії, домовленостей, очікування, обмежень і поступового формування самостійності, їй легше.
Якщо ж увесь світ досі крутився навколо неї, садочок може стати дуже болючим зіткненням із реальністю.
І тоді батьки дивуються: «Чому вона така неслухняна? Вдома ж усе нормально!», а можливо, вдома просто зовсім інші умови. Тут є ще один цікавий момент. Ми часто думаємо, що чим старша дитина, тим легше їй буде адаптуватися до садочка.
Але в реальності все може бути навпаки. Маленька дитина, яка приходить у ясла або молодшу групу, часто входить у систему тоді, коли вона ще тільки формується.
А дитина, яка приходить у старшу групу пізніше, може опинитися в уже сформованому маленькому світі.
Діти вже знають одне одного.
У них є свої симпатії.
Свої дружні пари.
Свої маленькі конфлікти.
Свої способи домовлятися.
Вони вже знають правила гри.
Вони вже розуміють, хто як поводиться.
І раптом приходить нова дитина, вона не знає цих негласних правил, вона приходить зі своїм характером, своїми звичками, своїм досвідом. І може щиро думати: «Я просто скажу, що хочу, - і все буде так, як я хочу».
А група відповідає: «Ні».
Для дорослого це просто соціальна взаємодія, для дитини - іноді величезне емоційне випробування. 
   Тому до садочка варто готувати не лише речі. Потрібно поступово готувати психіку дитини до життя серед інших. І робити це можна задовго до першого дня в садочку. Не потрібно створювати штучні складнощі, достатньо просто не поспішати вирішувати за дитину кожну маленьку проблему.
Нехай вона іноді почекає.
Нехай іноді почує «ні».
Нехай навчиться просити, а не вимагати.
Нехай побачить, що мама теж може сказати: «Зараз я зайнята. Через десять хвилин я пограю з тобою». І це не означає: «Мама мене не любить», це означає: «У мами теж є свої справи. Мої бажання важливі, але вони не є єдиними у світі».
   Це дуже доросле знання, але воно починається саме з таких маленьких ситуацій. 
Корисно грати з дитиною в прості сюжетні ігри.
Не читати лекції про те, як потрібно поводитися в садочку, а просто програвати ситуації:
«Ти хочеш машинку, а інша дитина вже нею грається. Що можна зробити?»
«Ти хочеш бути першою. Але сьогодні черга іншого».
«Ти засмутилася, тому що тобі сказали “ні”. Що можна зробити?»
   У грі дитина може спробувати різні варіанти поведінки, не переживаючи реального конфлікту. І поступово в неї з'являється відчуття: «Я можу впоратися». 
   А ще дуже важливо не робити з адаптації до садочка боротьбу.
Не потрібно заздалегідь лякати: 
«Ось підеш у садочок — там ніхто тебе не жалітиме».
«Там вихователька навчить тебе слухатися».
«Там ніхто не буде бігати за тобою».
Такі слова можуть тільки посилити тривогу. Краще говорити чесно: «У садочку буде багато дітей. Вам доведеться вчитися бути разом. Іноді тобі буде весело, іноді може бути складно. Ти не завжди зможеш отримати те, що хочеш. Але поруч будуть дорослі, які допоможуть тобі».
   Дитині не потрібно обіцяти, що все буде легко, їй потрібно знати: «Якщо буде важко - я не залишуся сам». І, мабуть, найважливіше - не забирати у дитини її особливість лише тому, що вона повинна навчитися бути частиною групи.
Не потрібно «ламати» маленького «царя».
Не потрібно робити його зручним.
Потрібно допомогти йому зрозуміти просту, але надзвичайно важливу річ:
«Ти дуже важливий. Але інші теж важливі».
Ти маєш право хотіти.
А інший має право хотіти іншого.
Ти маєш право сказати «ні».
Інший теж має право сказати тобі «ні».
Ти можеш засмучуватися.
Але не можеш через це забирати чуже.
Ти можеш злитися.
Але потрібно вчитися робити це так, щоб не завдавати болю іншому.
   Ось із таких маленьких щоденних уроків і формується соціально зріла людина. І тому, коли ми говоримо про підготовку до садочка, варто думати не тільки про те, чи вміє дитина сама їсти, одягатися і ходити в туалет.
Варто подумати: 
Чи може вона трохи почекати?

Чи може пережити відмову?

Чи може попросити?

Чи може прийняти допомогу?

Чи може пограти поруч з іншою дитиною?

Чи розуміє, що іграшка може бути спільною?

Чи може сказати про своє бажання словами?

Чи знає, що дорослий може бути поруч, навіть якщо він не виконує її бажання?

Ось це і є справжня емоційна підготовка до соціального життя.

   Бо садочок - це не просто місце, куди дитина приходить на кілька годин, це її перша маленька модель суспільства. Тут вона вперше дуже гостро відчує, що світ не обертається навколо неї. І наше завдання не в тому, щоб приховати від неї цю правду, а в тому, щоб допомогти їй пережити її без втрати відчуття власної цінності.

«Так, ти не єдиний, але ти все одно важливий.

Так, не все буде по-твоєму, але тебе все одно люблять.

Так, іноді потрібно поступитися, але це не означає, що ти став менш значущим».

Можливо, саме це і є одна з найважливіших речей, яку дитина повинна винести з перших років соціального життя.

Не «я цар, і всі повинні мене слухатися».

І не «я ніхто, бо інші важливіші».

А зовсім інше: «Я - частина світу. Я маю своє місце серед інших людей. І я можу бути собою, навчаючись бути разом з ними».

   І якщо ми дамо дитині саме цей досвід, адаптація до садочка стане не просто подоланням чергової вікової труднощі. Вона стане першим великим кроком до дорослого життя.
Джерело: https://www.facebook.com/share/p/1HeJE9ABcZ/